Kroda - The Land Of Selbst

Ранок холодний, пронизаний вітром Знову ці землі залиті дощем. Вічністю - хмари над кам‘яним пантеоном, Сіра задуха, розлитий потік… Чи пам‘ятають скелі щось окрім дощу? Зяюча давність внесла-підняла Нетлінний стяг устромила в одвічні Камені Забуття, Що знають дітей Позабутого Храму, Що ви поховали в долинах себе… Орнаментом цвілим помірно лягає Зілля промокле на сіру гладь. Не пам‘ятатимуть марного Сонця, Не знатимуть: Осінь тепер чи Весна?! Тихі, співзвучні чути краплини – То дощ засіває відгомін снів. Землі з покоєм раті укриють Душ нескінченних річкою з сліз! Тихо сміється, неголосно плаче Той, хто без образів гри тут живе, Де прихист незнаний, де істина поруч, У витоку чистому, в Схроні Себе